Сміх Ріка можна було б вважати образливим, якби мені не було так байдуже до його думки. Після тридцяти секунд, коли сміх трохи вщух, а хлопець витер сльози, що з'явились в кутиках його очей, я демонстративно похлопала себе по грудях.

– Отже, ти залізла в мою кімнату, щоб я тобі допоміг здати екзамен? – Рік насмішливо фиркнув і торкнувся бортика фонтана пальцем. Шматочок бетону відламався і впав на землю.

Насправді я залізла в кімнату Ріка абсолютно не для того, щоб ритися в його речах. Спочатку план був абсолютно інший. Прокравшись в чоловічий гуртожиток, я повинна була знайти його кімнату і обсипати всі його речі сверблячим, або як його ще називають, коростяним порошком. Це була помста за те, що цей придурок вилив у мій рюкзак болотянку – огидну смердючу рідину, яку дуже важко вивести – і зіпсував половину моїх книг. Але до його речей тієї ночі я так і не дійшла. На столі помітила шматок пергаменту, а розгорнувши його, знайшла безцінний компромат. Звісно, ні про який сверблячий порошок мови вже йти не могло, інакше Рік відразу зрозумів би, що це була я в його кімнаті і що саме я забрала розклад.

– Так ти допоможеш, чи мені відправляти цю записочку твоєму татусеві? – я склала руки на грудях і багатозначно посміхнулася. Нехай відчує загрозу.

Рік роздратовано захитав головою і кинув на мене повний гніву погляд.

– Допоможу, – крізь зуби процідив він. – Тільки одразу після того, як здаси екзамен, цей пергамент ти знищиш і нікому не розповіси про те, що ти знаєш.

Я кивнула, але Адертаду цього було мало. Він вимагав, щоб я поклялася на крові.

– Пфф, – фиркнула я, – як так, то і ти клянись.

В кінці кінців, після кількох хвилин обговорення, ми склали конкретне формулювання і вимовили слова клятви. Довелося проколоти палець і прикласти його до точно такої ж рани на руці Ріка. Тепер трошки вище зап'ястя у мене, як і в нього, красувалася руна Маая, яка з'являється при угодах подібного роду. Слава Тьмі, її можуть бачити тільки сторони, які дали клятву.

Я покрутила рукою, розглядаючи знак, і посміхнулася сама собі. Принаймні, сесія буде закрита... А компромат ще новий знайдеться.

– Коли почнемо? – нахабно і життєрадісно запитала я, на що Рік тільки скривився.

***

Наступного дня зранку я сиділа в читальному залі бібліотеки, який на канікулах був абсолютно порожній, і листала якусь нудну і стародавню енциклопедію. Рік запізнювався вже на десять хвилин. Може, вирішив схалтурити? Хоча це малоймовірно, адже клятви на крові – це вам не жарти. Невиконання умов може призвести до смерті.

– А ти, я бачу, пунктуальна, – промовив голос ззаду.

І як тільки він так тихо підійшов? Чи я так задумалася, чи Рік вміє ходити, залишаючись непоміченим.

– На відміну від тебе, – я роздратовано дмухнула на прядку волосся, яка впала на очі. – Ти запізнився.

– Були справи, – сухо відповів демонолог, і я закотила очі. Знаю, які у нього справи: Зайра Ліндеман з третього курсу факультету демонології. – Давай закінчимо це якнайшвидше.

Я кивнула і глянула на Ріка, який відсунув стілець і сів, закинувши ноги на стіл. І що це означає?

– Чому ми тут, а не на полігоні? Хіба для того, щоб закликати демона, не потрібно... – я спинилась. – Ну не знаю. Закликати демона?

Адертад зловтішно посміхнувся, і я навіть трохи збентежилась. Коли він так дивиться, справді почуваєш себе якимось сміттям. До того ж не дуже привабливим сміттям. І чому такі козли завжди отримують все? І красу, і славу, і силу... Ріка важко було назвати страшком: попелястого кольору волосся, янтарні, майже жовті очі, чітко виражена лінія підборіддя і гарні гострі скули. Було б дурістю не визнати, що, окрім усього іншого, він ще й був сильним темним.

А що я? Чорне, звичайнісіньке волосся, звичайнісінькі блакитні очі і сила, хоч і немала, але все ж не така стародавня і могутня, як у Ріка. Тяжке зітхання вирвалось із грудей проти моєї волі.

– Спочатку було б непогано оцінити твої дані, щоб приблизно розуміти, в чому твоя проблема, – Адертад забрав у мене книгу і перегорнув кілька сторінок. – Цікавишся обрядами вищих демонів?

Треба ж таке, я навіть не помітила... Останні десять хвилин пройшли як в тумані, я могла думати тільки про те, як пройде наше перше заняття і чи принесе воно які-небудь плоди. Я дуже нервувала, і, щоб чимось зайняти руки, взяла першу ліпшу книгу і почала гортати її.

– Ні, – відрізала я. – Може вже почнемо?

– Як скажеш, – Рік захлопнув книгу і підняв очі на мене. – Кого найсильнішого ти коли-небудь закликала?

Серце майже зупинилося. Ганьба. Якщо я зараз скажу це, він потім не дасть мені спокійно жити. Я вже уявляю мої останні два курси, наповнені насмішками і знущаннями. Який жах.

– Ну? – Рік очікувально підняв брову.

– Чорт найвищого рангу.

Я не стала уточнювати, що це вийшло один раз, і то випадково. Більше повторити цей подвиг мені не вдавалося. Я готувалася до хвилі насмішок і злісних коментарів, але їх все не було. Рік лише здивовано витріщив очі, але промовчав. Тепер мені самій пора було витріщатись, адже я очікувала чого завгодно, але точно не цього.

– Зрозуміло, – постукавши кісточками пальців по столу, протягнув він. – Вимов формулу заклику чорта найвищого рангу. Так, наче ти на екзамені. Тільки силу не вплітай.

Я здивовано кивнула, але слухняно зробила те, що Рік сказав.

– Інге теро ісе, каріме дінке. Ігне! Морталіус варіта, віта меум. Ігне, хорор!

Рік покивав головою і попросив повторити ще раз. Я слухняно вимовила формулу ще раз. Але Адертад знову залишився незадоволеним. Я знову повторила. Але і на третій раз йому не сподобалося, як я вимовляю формулу. Він піднявся, надзвичайно серйозний, такий, якого я його ще ніколи не бачила, і підійшов ближче до мого боку столу.

– Знаєш, в чому твоя проблема? – я захитала головою. – Ти просто бурмочеш. Тобі не вистачає гніву, сили в голосі.

Рік нахилився ближче до мене, заглядаючи мені просто в очі.

– Говори жорсткіше. Демон не прийде до нерішучої соплі, – Адертад ніби прикував мене своїм поглядом до стільця. Я не могла ані поворухнутись, ані щось сказати. – Покажи їм гнів, злість, покажи їм, що ти здатна їх підкорити. Демони, особливо ті, що сильніші, підкоряються тільки силі. Тренуйся викликати нормально до завтра.

Рік повернувся і пішов, а я так і залишилася сидіти посеред читального залу в повній тиші. І що це тільки що було? Це таке заняття? Віра в успіх впала ще на декілька пунктів, хоча і до цього вона була не такою вже й високою.

– Ну як там твоя підготовка до екзаменів? – Ісса на мить відвела погляд від своїх конспектів і подивилася на мене, коли я увійшла в кімнату. – Що сталося?

Схоже, некромантка помітила мої пригнічені очі і зрозуміла, що наше з Ріком заняття пройшло так собі. Чого, в принципі, і варто було очікувати.

– Він назвав мене нерішучою соплею, – буркнула я і сіла на ліжко. – А ти що вчиш? Канікули ж. Ймовірно, в усій академії зараз немає людини, яка зараз щось вчить.

На канікули додому ніхто не виїжджав, принаймні, на зимові. Такі були правила академії. Гуртожитки в цей час були повні, але навіть при цьому студенти знаходили способи розважитися: виходили в місто, збиралися біля озера, якщо погода дозволяла, або просто влаштовували посиденьки в кімнатах одне одного. Але ніхто не навчався, адже канікули для того й канікули, щоб байдикувати. Це, мабуть, тільки мені в цьому році не пощастило.

– Ти ж знаєш, що мені треба здати проект в кінці року. Сьогодні ходили з Ернестом в ліс, шукали інгредієнти для зілля-прив'язки. Але випадково нарвались на лігво упиря. От і шукаю способи, як можна його прив'язати.

Я не витримала і покрутила пальцем біля скроні. Упирі – занадто непередбачувана нечисть. Зазвичай їх одразу вбивають, бо хоч в них і є зародки розуму, проте їх вистачає лише для того, щоб висмоктати людську кров. І як вони тільки його знайшли? І ще й втекли потім. Я вже не кажу про те, як Іссі прийшла в голову ідея зробити прив'язку з упирем.

– Ти збожеволіла? Як ви взагалі залишилися живими? – я схвильовано оглянула подругу на наявність поранень чи інших пошкоджень. Ісса сиділа розслаблено і навіть не кривилась.

– Ми самого упиря не бачили, тільки лігво і ще свіжі залишки тварин. Думаю, він якраз вийшов на полювання у той момент, коли ми прийшли. Цікаво, хто його воскресив і навіщо?

Упирі з'являлися, коли хтось воскрешав відьмака або відьму, заколоту прямо в серце. Упирі – рідкісна нечисть, зустріти їх одночасно – і удача, і прокляття, бо після таких зустрічей мало хто залишається живим.

– Не знаю, але це дуже дурна ідея, дорогенька, – я докірливо цокнула язиком. – Пообіцяй, що більше туди не підеш. Вибери собі для проекту когось іншого, наприклад, драугра.

Драугри чимось схожі на зомбі, але при цьому володіють примітивним способом мислення. Вони живляться тільки мертвечиною, і тому значно безпечніші, ніж ті самі упирі.

– Ой, – Ісса закрила зошит і книгу, а потім зітхнула. – Ти права. Це справді ідіотська ідея. Можливо, дійсно варто знайти якогось драугра чи хедрука. Їх і спіймати простіше.

Я задоволено кивнула і посміхнулась.

– Так що там із твоїм екзаменом? – тепер не відстане, поки не дізнається всі подробиці. Набравши більше повітря, я приступила до розповіді.