Пташник зустрів мене хлопанням крил, гуканням та запахом пташиного посліду. Сови, ворони, круки і навіть граки тіснилися в цьому маленькому та душному приміщенні, доки їхні господарі старанно гризли граніт науки. Тим, у кого фамільяри були, наприклад, жабами, щурами чи котами, було набагато простіше, оскільки ректорат дозволяв тримати їх при собі. Зазвичай ці тварини досить спокійні і не приносять ніяких проблем, а коти ще й мишей ловлять. А ось птахи у ролі фамільярів завжди якісь нервові і вічно влаштовують переполох. То комусь спробують вицарапати очі, то з'їдять чийогось щура. Ось і доводиться нам з Гарольдом терпіти розлуку, а йому ще й закритий простір пташника.

– Привіт, Гарольде, – я підійшла до сідала, на якому сидів великий крук, і погладила пташку вказівним пальцем по голові.

Гарольд, який явно без мене сумував, припав до моєї руки і ображено каркнув. Так, хлопче, я знаю, що приходжу рідко. Але що поробиш, коли часу зовсім немає.

– Вибач, – винувато пискнула я і підсунула фамільяру під ніс декілька товстеньких черв'ячків, яких знайшла спеціально для нього. – Я принесла дещо смачненьке.

Гарольд тут же накинувся на ласощі, а я лиш скривилась, спостерігаючи, як черв'як зникає в дзьобі крука.

– Мені потрібно, щоб ти відправив це декому, – по-змовницьки прошепотіла я і дістала з кишені мантії невелику записку, звернуту в трубочку.

Гарольд задоволено каркнув і розправив свої чорні крила. Він явно був радий розім'ятися. Птахів хоч і випускають, щоб вони політали, але не так часто, як їм би того хотілось. Я в деталях уявила риси обличчя потрібної мені людини і переслала цей образ своєму фамільяру. Зв'язок між нами допомагав нам обмінюватись найпростішими картинками, такими як лице людини чи вигляд конкретного місця. Крук розуміюче скрикнув і взлетів. Я відкрила вікно, і Гарольд вилетів назовні. Я ще деякий час спостерігала за його польотом, поки він не зник за високими деревами, які росли навколо пташника.

– Подивимся, що з цього вийде, – я махнула головою і вийшла з наповненого жаром та пилом приміщення.

***

Наступного дня, рівно в дві години я стояла в закинутій частині парку і нервово смикала захисний браслет. Каркас старого фонтану, який давно уже не працював, став моєю лавкою. Присівши на бортик, я схвильовано смикала ногою і щохвилини озиралась. А що як хтось сюди забреде і побачить нас? Вітер розвівав моє волосся, кидаючи пасма мені в лице, і я дуже швидко пожаліла, що не заплела косу.

З боку таємної стежки, про яку знало не так вже й багато людей, почулись акуратні кроки. Людина старалась ступати непомітно, але гравій під ногами зрадницьки хрустів під ногами. Я випрямила спину, готуючись, хоча здавалось – куди вже більше. Руки самі собою про всяк випадок склались в захисний жест, а ноги напружились, готові до стрибку в будь-який момент.

– Ламос! – одночасно з Ріком викрикнула я.

Захист спрацював, але не було від чого захищати. Ні я, ні Рік нападати не збирались. Але звички так легко не позбудешся. Наші безкінечні сутички навчили мене, що спочатку треба складати руки в захисний знак, а вже потім думати. Він, схоже, думав так само.

– Маурі, якого демона? – Адертад хижо примружився і зробив крок мені назустріч. – Ти взагалі там зі своїми зіллями та прокляттями здуріла чи що?

Я на всяк випадок відсунулась подалі, але встати не змогла. Навряд чи ноги мене зараз будуть міцно тримати. Гордовито піднявши брови, я хмикнула.

– Ти мені зуби не заговорюй, – я нахабно всміхнулась і припідняла папірець, який тримала в руках.

Рік тут же спробував вихопити компромат, але я відхилилась і завела руку за спину.

– Е-е-ее, ні, так просто ти це не отримаєш.

Рік склав руки на грудях і дзеркально повторив мій жест, вигнувши брову. Його янтарні очі злісно виблискували, а губи беззвучно рухались. Напевно він нашіптував щось малоприємне, можливо, навіть лаявся. Ех, заради такого виразу обличчя не жаль і по чоловічому гуртожитку вночі лазити.

– Звідки ти це взяла, Маурі? – Рік окинув мене зневажливим поглядом. –Хоча можеш не відповідати. І так зрозуміло, що ти копалась у моїх речах. Чого ще очікувати від провінційної відьми? Батьки, мабуть, не вчили, що красти погано.

Я закотила очі і машинально почала шепотіти прокляття другого розряду собі під ніс. Тільки в останній момент я схаменулась і не пустила заряд сили, щоб активувати прокляття. Так він точно мені не допоможе.

– Не всім пощастило народитись в древній темній сім'ї, бовдуре. Але це не означає, що я чимось гірше за тебе.

Моя щока сіпнулась, як і кожного разу, коли Рік згадував моє походження. Так, моя сім'я не була такою сильною і відомою, як сім'я Адертад. Але чим я гірше? Я сильна і вміла відьма, в принципі, ні чим не поступаюся цьому ідіоту. Хіба що демонологія мені не дається. Тьху...

– Означає, – Рік нахабно усміхнувся і знову потягнувся до папірця. Я знову відхилилась. – Віддай по-хорошому, Весто, інакше доведеться забирати по-поганому.

Я розтягнула губи в посмішці і картинно розгорнула папірець. Рік нервово здригнувся, але я махнула головою, і він залишився там, де і стояв.

– Класифікація демонів, основи заклику, – почала зачитувати я, – захисні знаки, способи підкорення, практична демонологія, істоти та сутності... – я зробила театральну паузу і подивилась на хлопця, який аж зблід. – І основні принципи некромантії. Як думаєш, твій батько зрадіє?

Для необізнаних я просто прочитала розклад Ріка. Але для тих, хто хоча б щось знав про сім'ю Адертад, я прочитала особистий вирок. Справа в тому, що сім'я Ріка дуже древня. Тому і прізвище таке дивне. Їх сім'ю знає і поважає увесь Варідон і не просто так – кажуть, їхній рід дуже могутній. Всі Адертади – спадкові демонологи і до дотримання правила чистоти крові підходять дуже відповідально. Про це знають геть усі.

Якщо хтось із сім'ї шукає собі пару, то вибирає неодмінно з демонологів, щоб не мішати кров. І якщо батьки Ріка дізнаються, що той займається таким непідходящим для його родини ремеслом, як некромантія, то я боюсь уявити, що вони з ним зроблять. Моя посмішка стала ширшою.

– Навіть не думай, Маурі, – ледве чутно сказав Рік. – Я тебе задушу, якщо ти зробиш це.

Я запихнула папірець собі під светр, надійно заховавши його прямо біля мого серця. Рік прослідкував за моїм рухом і, я можу поклястись, ледве втримався, щоб не забрати розклад силою. Але він не такий вже й ідіот, щоб не розуміти, що я наклала на папір закляття. У випадку, якщо він спробує відібрати її без моєї згоди, мені достатньо буде сказати одне єдине слово, щоб цей папірець опинився в руках його батька.

– Не зроблю, якщо допоможеш мені, – я піднялась і підійшла до куща з чорними півниками, які цвіли тільки зимою.

– І чого ж ти хочеш? – роздратовано поцікавився Рік.

Я неспішно зірвала чорний бутон і поклала в мішечок для трав, який я завжди носила з собою. Мені як раз не вистачало чорного ірису для зілля. Повернувшись до демонолога лицем, я на видиху сказала:

– Допоможи мені скласти екзамен з демонології.