у натовпі люди ховали обличчя,
їх кривили гримаси, жах з розуму зводив.
з очей їхніх капала кров,
кап-кап, на килим начищенний,
клали свої душі знову і знов
на вівтар, де диявол розбещенний.

Колись давно, класі в четвертому я мав усе, про що міг мріяти звичайнісінький хлопчисько мого віку. У мене була купа друзів і товаришів зі школи, футбольна команда, в якій мене нарешті обрали капітаном, крутий комп'ютер, який підтримував найновіші ігри... Для мене це все не було якимось особливим щастям, мені не здавалось, що це щось, чому я маю радіти і цінувати це... У мене була величезна сім'я, від такої кількості родичів і сховатись було ніде. Ми збирались за великим столом, разом влаштовували вечері на свята. Я отримував купу подарунків. мої брати та сестри також. Нас у сім'ї Ґомен всього було п'ятеро: мої найстарші брати-близнята Джеремі і Джастін, після них моя старша сестра С'юзен, я — Ллойд, і найменша сестра Дорі. Батьки змогли виховати у нас взаємоповагу один до одного, не було такого, щоб хтось ревнував до інших братів та сестер, ми чудово знали — усіх нас обожнюють однаково, усі ми бажані діти, усі ми рівні, немає ані кращого, ані найгіршого з нас.

Я оце оглядаюсь в минуле і бачу, що дійсно даремно не цінував кожного моменту свого безтурботного дитинства, бо тоді воно і закінчилось... в моїй пам'яті. Мої спогади обірвались рівно у той момент, коли на мій десятий день народження увечері разом із братами і сестрами я всівся розпаковувати подарунки від родичів. Перший був від дядька з тіткою, там, як завжди, була купа солодощів і конверт з грошима. Дорі вкрала в мене прямо з-під носа шоколадку, і сміючись втікла в протилежний бік кімнати, розчулившись я сам роздав шоколадки іншим. Нас попереду очікувала ще сила силенна чогось смачного: усі в нашій родині знають як ми це все любимо. Навіть мама завжди мала у шафі пакет із цукерками про всяк випадок.

Діставшись до останнього подарунку, я з гордістю оглянув все добро, що лежало на моєму ліжку. У той момент тепло розливалось по всьому моєму тілу, разом з киснем та кров'ю. Я вдихнув на повні груди і... мій видих стався тут — у незнайомій для мене кімнаті, стіни якої були обліплені дивними вирізками з газет, і окрім ліжка, порожньої шафи і письмового стола нічого не було. Сміх моїх рідних затих, а з прочиненого вікна до кімнати увірвався холодний вітер.

Так я опинився в Стормунді — місті порожнечі і несправджених мрій. Це не якась романтика. Як глянути на усіх мешканців цього дивацього міста — то і жити не хочеться. Якби в них за правителя був якийсь навіженець, в якого хобі знущатись із людей, я б зрозумів, проте... мер цього міста, якого тут кличуть шефом, звичайніський... такий самий як і всі тут. Вони поводяться як звичайні люди, проте сміх тут щось із області фантастики. Щось, що вони дозволяють лише на свята та малим дітям. Це схоже на якусь алегорію на дорослий світ, про який в моєму дитинстві розповідала вчителька з літератури. О, вона обожнювала оце — наганяти смуток, страх та сумніви. І тому я думаю, що тут їй і було б саме місце. Але що тут забув я?

Першого дня я боявся вийти з кімнати. Навіть у вікно, бо воно, на щастя, було на першому поверсі. Та там було морозно, а я в легкій футболці й шортах, ще й на босу ногу. Шафа порожня, але задня стінка її теж була обклеєна вирізками з газет. На них були фото незнайомих мені людей з підписами, вони наче ніяк між собою не поєднувались: хтось з них політик, а хтось звичайний вчитель молодших класів. Тексти були ще дивнішими: маленьки віршики сенс яких зводився до опису романтичних почуттів або пейзажів, цитати зі скандальних статей або звичайніські новини про відкриття ресторанів чи готелів за різні роки. Я пробував розгадати щось типу ребусу, бо що як в них крилось якесь таємне послання. Або чи мені просто розуму забракло, чи я надумав собі всіляких таємниць, але факт лишався фактом — воно не мало жодного сенсу. Просто для когось це був спосіб показати самого себе. Але для кого?

— Ллойде, сонечко, ну тато ж чекає! Не можна запізнюватись у перший же день, це негарно! — жінка, що вже майже півроку зветься мені мамою, і я вже навіть почав до цього звикати, як хуртелиця забігла до кімнати з чистою сорочкою і парою нових туфель в руках і всунула їх мені.

Як я опинився тут була ще зима, а вже початок осені. І було наївно з мого боку сподіватись, що мені вдасться уникнути звичної для мене шкільної каторги. Єдиного я не міг зрозуміти: чому я для всіх тут наче як свій? Мені навіть не доволось нічого вигадувати, вдягати ніяких масок, уявляти себе кимось іншим. Другого дня в цій дивній кімнаті, якраз тоді, коли я вперше наважився підійти і оглянути шафу після огляду газет на стінах, у замурзаному дзеркалі я побачив себе. От щойно я наче святкував свої десять років, а з дзеркала на мене дивився хтось інший. Хтось, хто мав мої по-наївному дитячі сірі очі, мої тонкі губи, що вічно кривились в невдоволених гримасах, моє русняве й сухе як солома волосся... бліда шкіра, ледь помітний шрамик на правій щоці... Це все було наче моїм, проте, я не хотів вірити брудному дзеркалу. Воно намагалось мене запевнити в чомусь інакшому, воно намагалось мені збрехати, звести з розуму.

Я придивився уважніше. Це точно був я, інший, років десь на п'ять-шість старший, але я. І це нагадало мені про книжки, які читала С'юзен, в них головні герої, що потрапляли в інші світи завжди змінювали свій зовнішній вигляд. Хоча глибоко у душі я радів, що моє волосся не стало зеленим чи синім, а очі розміром з блюдця. Якщо я навіть і потрапив в інший світ, то на мій превеликий жаль — точно не казковий. Ніколи не мріяв вміти розмовляти з тваринками, це ж наче симптом божевілля якогось. Я дивувався не лише тому як виглядав, а і тому як швидко в моїй голові рухаються думки, це не було схоже на те, яким я був раніше. Вчора, на мої десять років, там були думки про те, що наступного дня ми з друзями будемо грати в комп'ютерні ігри, думав про те, як вихвалятимусь подарунками, я плануваа навіть кілька шоколадок роздати своїм найкращим друзям, вони заслуговують. Спершу я міг би списати такі дивні думки на стрес: незнайоме місце, я голий-босий, але вже наступного дня — аж ніяк. Я наче щось знав, але воно вперто вислизало з моїх думок, наче я проживав щось, що навіки зникло з моєї пам'яті. Тож певно це амнезія.

— Мамо, мене вже доволі давно дещо хвилює, — цей день вже був повен дивацтв, хоча б тому що я мав піти в якусь нову школу. Чомусь на початку я гадав, що піду в звичайну і там все буде так само як і з іншими, але я весь час просидів у кімнаті, тупо вдивляючись в стіни. Може, сподівався прочитати щось нове. — А... що сталось з моєю попередньою школою, чому я не ходив до неї раніше?

— О, — вона ніби здригнулась. Її, так само сірі очі, так химерно схожі на мої, подивилися мені наче в душу, — так-так, сонечко, пробач, після аварії... лікар попереджав, що тобі може бути складно, а ще про... провалля в пам'яті? з твоєю школою все добре, але ти майже рік навчання пропустив, тож ми вирішили що на краще тобі буде надолужити пропущене в іншому місці.

— Але хіба це не навпаки важче у незнайомому середовищі? — жінка знизила плечима.

— Все може бути, але директорка твоєї школи дуже запевняла нас забрати документи, схоже в тебе були якісь проблеми, про які ми не в курсі. Та воно й на краще, що ти забув... Починати з нового листа може й не так просто, але це дає значно більше переваг, аніж недоліків... Не переймайся, все буде добре.

Все буде добре. В мене сталась амнезія, сталась амнезія і тут. Мати каже, що я втратив лише рік, але в мене відчуття наче ціле життя.

***

Як я і сподівався, усі погляди були направлені на мене. Навіть хлопчина на задній парті, що намагався створити навколо себе таємничий образ, крадькома поглядував на мене. Я відчував себе гірше ніж тваринка на ярмарку, мене розглядали з усіх боків, ніби вирішуючи чи вартий я того, щоб зі мною заговорити чи ні. Переспектива стати тим, кого всі будуть уникати, звісно, мене не приваблювала, але така, здається, доля усіх новеньких. Першим уроком за розкладом була математика, вчитель явно був не в гарному настрої, він швидко оглянув мене і перевів погляд на директора, явно не зацікавлений тим хто я і що я. Директор ніяково мені посміхнувся і кивнув на вільне місце на другій парті середнього ряду.

— Я б тобі не радила там сідати, — дівча з задньої парти співчутливо закивало головою. Вона виглядала доволі незвично на фоні всіх інших у цьому класі і я зрозумів, чим саме лише коли урок закінчився і ми всі малий піти з класу — вона ігнорувала шкільну форму, це було видно зі спідниці, яка була пошита з тієї ж тканини, що і наша форма, але іншого фасону. Але до цього вона здалась мені просто занадто... занадто веселою. Ніби шаблонна тусовщиця прийшла на уроки просто через те, що її батьки не знають про те, хто вона насправді. Але і в цьому я помилився — математику вона знала навідмінно, думаю, що і інші предмети також.

— А... чому? Гаразд, та це єдине вільне місце. невже у вашому класі так багато учнів, що у кабінеті не вистачає місць?

— Поруч з Малькольмом ніхто не сідає. Це... як наше правило, розумієш? — вона посміхнулась до мене так, наче я був перед нею малою дитиною, —З ним зазвичай сідає Патрік, його кращий друг, але... Бачиш, він сидить поруч з отією дівчиною з косою. Це Жаклін його дівчина, і вона ще не взяла підручники в бібліотеці, тож сьогодні він сів з нею через це. Або це просто причина, щоб Малькольм не ображався.

— Ага, зрозумів... наче. У вас доволі цікаві стосунки в класі. Розкажеш мені про це на перерві? — вона радо посміхнулась, видно, що цього і чекала. Вчитель закінчив переговорюватись з директором, який кивнувши мені на прощання, пішов. Я таки сів поруч із Малькольмом. Розпочався урок.

— Як мене звати ти знаєш, а як звати тебе мені невідомо... — ми підіймались сходами на третій поверх, дівчина проводила мені екскурсію школою, і маю віддати їй належне, вона розповідала неймовірно захопливо. — І знаєш... я не очікував, що так швидко хтось ризикне зі мною спілкуватись...

— Ох, пробач, я Джорджія, приємно познайомитись, — вона простягла мені руку і я, ніяковіючи її потис. — Перш ніж потрапити сюди, я змінила три школи, тож я на власній шкурі знаю як це, і сподіваюсь допомогти тобі, дати те, чого мені самій тоді не вистачало.

— Дякую, я дуже це ціную...

Ця школа була надзвичайно нудним місцем, насправді. Коридори майже порожні, стіни... здається, вони були блакитними, але в мене точно склалось враження, що і вони, і підлога, і стеля, і навіть двері в класи, — все було викрашено у сірий колір асфальту. Я не чув жодного голосного звуку з класів, наче тут була дуже добра звукоізоляція. У школі, яку я пам'ятав таку тишу навіть під час уроків неможливо було почути.

— В тебе теж складається враження, ніби стіни чують твої думки? — я не помітив як ми зупинились біля підвіконня. Джорджія стояла навпроти мене і загалядала мені в обличчя, ніби вивчаючи.

— Що? Я...

— Я жартую, — мені здалось наче її слова звучать нещиро, — коли я теж прийшла сюди вперше, все здавалось холодним і непривітним, але з часом ці стіни... стали для мене рідними. Не хвилюйся, все буде добре.

Все буде добре, але навіть серед холодних мовчазних стін я не відчуваю самотності, наче хтось дивититься на мене прямо з-під шару штукатурки. Наостанок Джорджія просила мене нічого не робити, перш ніж її забрав вчитель, що проходив повз нас. Але лишившись... насамоті, я просто забув про її слова, не надав їм жодного значення, та й звучали вони не надто логічно. Може це так мені просто здалось?

***

Стормунд — місто дорослих. Опинившись тут ти за секунди втрачаєш роки, ніби кожна його вуличка живиться твоїм життям. Та з часом звикаєш...