Наступного дня, коли сонце вже давно досягло найвищої точки, Діггор тільки розплющив очі, прокинувшись від неспокійного сну.

Всю ніч він повертався в ліжку, крутився з одного боку на інший і все ніяк не міг заснути. Усі його думки постійно поверталися до тієї загадкової дівчини, яку він зустрів у лісі. Уперше хтось настільки зацікавив його і вперше хтось... Так ставився до нього.

Повільно відкинувши легке літнє покривало, він відразу ж підійшов до невеликого дерев'яного столу, на якому стояв глечик з прохолодною водою. Взявши по дорозі з довгої саморобної полиці чашу, він наповнив її до країв і залпом все випив.

З гучним зітханням полегшення він відставив чашу на середину столу. По тілу пройшло благодійне почуття визволення та легкості, наче вода змила з нього всі тривоги та смуток. Всю нудьгу та дивні відчуття всередині.

«Справді, якщо в чомусь і права Бабця Озара, то це в дивовижних властивостях води цього тижня.» - Подумав тоді Діггор і повернувся до виходу.

Вийшовши на вулицю він одразу примружився – надто яскраве йому сьогодні здавалося сонце. Але успіх був на його боці, принаймні зараз. Надворі ні душі, ніхто не проходив випадково повз, ніхто не затримався саме тут на розмову.

Вирішивши все ж таки вирушити до Бабки і дізнатися чого вона хотіла, він відразу попрямував спочатку на край села, вирішивши не випробовувати своє везіння.

«Краще пройтися трохи довше, але знати, що я не зустріну роззяв по дорозі.» - Подумав тоді Діггор.

Адже місцеві ніколи не втрачали можливості якось затримати його, запитати щось чи попросити допомогти, адже у нього, нібито, своїх турбот немає. Чого йому відмовлятись?

Але Діггор вважав інакше... Він був щиро вдячний Озарі за свій порятунок у дитинстві. Був вдячний за науку, якою його навчило старше покоління цього села. Але на цьому хлопець не збирався ґрунтуватися, коли справа доходила до лінивих особин.

Такі як рибалка Петро, ​​наприклад, який приходив майже без риби надвечір щоразу. І це тільки тому, що спав він більше, ніж ловив рибу, зате скільки разів не траплявся Діггор йому на очі, той завжди виставляв себе чимось важливішим. Більше зайнятим.

– Ти піди, Діггоре, полагоди наш з Галькою дах у сараї. Мені геть зовсім за нього братися ніколи, – вказував він на відро в одній руці та вудку в іншій, – тобі зараз зайнятися нічим, то хоч користь буде і тобі, і нам.

Ооо... Таких особливо зайнятих у селі, хоч і невеликій, але для нього одного було достатньо. Кожен в окрузі вважав себе зобов'язаним повчити когось по молодше, а особливо того, хто відповіді краще знайти і не може.

Діггор себе вважав одним із таких. Не знаючи, хто він, звідки він, на що здатний. Не знаючи про себе нічого він і справді вважав себе тим, хто і відмовити права не має.

З усієї сили вдаривши ногою невеликий камінчик, що потрапився йому дорогою до знахарки, він відправив усі ці думки геть від себе подалі, разом з ним. Але не минуло й кількох хвилин, як він уже знову зустрів його на дорозі. Чи не знак це, що від себе не втечеш? Адже в тебе на дорозі, куди б ти не прагнув дістатися, завжди встають тільки ти і твої страхи, думки і почуття.

Протоптана дорога до Бабки Озари вже майже привела його до її будинку. Легкий літній вітерець зашелестів серед гілок фруктових дерев, що росли тут узбіччям.

І ось його погляду вже відкрився її двір. Такий же дивний, як і завжди. Як і такий же самий не схожий на на один інший, чим і виділяється серед інших з усього села.

Сам будинок був не високий, але ширший за інші. Добре побілені стіни та розфарбований яскравими та невідомими знаками дерев'яний дах. Перед самим входом до будинку вже був розсипаний конопляний цвіт. На підвіконні зовні та під дверима вже лежала кропива. Діггор уже був упевнений, що вона була всюди і в самому будинку. Чому він зовсім давно вже не дивувався.

Зітхнувши і прочинивши двері, він переступив через усі ці священні традиції у вигляді шкідливих, на його думку, і пекучих рослин.

Неспішно зайшов до хати, озирнувшись і тихо покликавши Озару. В будинку нікого не було. На підвіконні всередині та перед самими дверима теж була кропива, на що хлопець лише хмикнув, і кивнув своїм же думкам.

На столі було багато полину. А на дерев'яних полицях, яких у цьому будинку було особливо багато, лежали всякі тарілочки, ступки, рідкісні "міські" баночки, всякі згортки тканини з травами, корінцями та й різними квітами на додачу.

Одна пов'язана у вузол тканина його увагу привернула особливо незвичайним виглядом. Оглянувшись ще раз по хаті, Діггор так і не побачив Бабцю Озару, тому вирішив поки себе чимось зайняти.

– Вийшла кудись, ну нічого, якщо вже прийшов, то й почекати можна, – промовив тоді вголос Діггор і підійшов ближче до однієї з полиць.

У білій тканині, на якій були вишиті червоною ниткою виті візерунки, виявилося якесь коріння. Діггор особливо не думаючи хотів взяти один, щоб зрозуміти що це та навіщо. Він погано вже пам'ятав деякі речі, хоч якщо і подумати, то й не намагався ніколи запам'ятати все. Не цікаво це йому було.

Як кажуть у їхніх краях «Справа звички. Сам не вивчиш, тіло запам'ятає»

Тільки хлопець знову простягнув руку до розв'язаного ним щойно згортка тканини і корінців усередині, як з-за спини раптом різко з'явилася Бабка Озара. Не по роках спритна і беззвучна, хоча була ще й з вагою.

Швидко стукнувши своєю рядовою палицею з соснового дерева по руці хлопця перш, ніж він встиг щось зробити, вона почала бурчати:

– Не чіпай мої коріння плакун-трави, дурний ти хлопчина. Я їх ще на зорі вчора й сьогодні викопала,— все ще бурча, вона потяглася до тканини, щоб зав'язати її назад у вузлик.

Зробивши пару кроків бочком вона зсунула хлопця з місця, подалі від полиці, і спритно зв'язала клаптик тканини, щось швидко прошепотівши в пів голосу.

— Ну, Діггоре, я слухаю,— ще не встигнувши обернутися, вона знову звернулася до хлопця, а потім дбайливо поклала свої корінці на місце і обернулася, подивившись в обличчя тому, хто так старанно став її уникати.

– Не буду я більше чіпати твої коріння, заспокойся, – винно піднявши руки вгору хлопець знизав плечима і знову замочав.

Бабуся Озара вичікувально дивилася на нього, ніби чекала продовження, але його так і не було... Ще з хвилину вони так і стояли в незручній тиші, дивлячись один на одного. Поки Озара перша не порушила її важким засмученим зітханням.

Похитавши головою, вона все так само мовчки відвернулась від нього і спираючись на свою палицю попрямувала до столу. Тепер її важкі кроки виразно було чути. Супроводжувані скрипом старих дерев'яних мостинок і глухим стукотом палиці, щоразу коли вона переставляла її, роблячи все новий і новий крок.

Коли вона дісталася до вузького, але дуже довгого столу, усіяного тими ж ступками, травами, пляшками і чашами з дивним вмістом, що до того ж, від яких йшов вельми не найприємніший аромат, то невдоволено хмикнула.

– Зовсім ще дурень ти Діггор, не грайся з нечистими!– вона серьезно подивилась йому в очі й кивнула однієї головою в сторону дверей, указуючи пальцем в підлогу прямо біля дверей.

Там, у місці, де була купа кропиви викладеної в ряд, тепер прямо посередині була розірвана чиста від неї смуга. Така, ніби хтось ногою проробив пролом у старанно викладеній молодій рослинні. Така, мов сильний вітерець, змусив їх розлетітися на всі боки.

Але Діггор ясно пам'ятав, що переступив їх і пішов далі. Не міг він кропиву так рознести по хаті.

«Все ця бабця. Сама рознесла, а на мене зіпхнути вирішила. А може, старість вже про себе дає знати. Сама ж покликала мене, а тепер несе щось досконале безглузде» - подумав хлопець, скуйовдивши своє темне волосся і нервово почухавши потилицю.

Склавши руки в боки Діггор трохи нахилився вперед. Він зустрівся поглядом зі старою і твердо, як ще недавно зробила Озара, вказав пальцем на кропиву біля входу, що розлетілася таємничим образом. Він вперше підвищив на неї голос.

– Знаєш що, Бабко Озара, мені набридло що ти вічно називаєш мене дурнем. Але те, що ти вирішила на мене спихати якусь нечисту силу, то це вже ні в які ворота! Діггор спочатку і сам здивувався своєму тону, але злоба, що так неочікувано швидко й проникаюче охопила його тіло...

Зараз не давала йому думати ні про що інше. Спогади за кожну помилку, в якій вона йому дорікала і в цілому, всі ті образи з минулого зараз почали вириватися назовні. Все новою і новою картинкою спливаючи у його пам'яті.

- Діггор! Ти як зі старшою розмовляєш? - Вразилася Озара і схаменувшись знову стала вправною та швидкою. В один момент опинилася в одній частині будинку, схопила якийсь шнурок з полиці та в той же час вже з'явилася просто перед хлопцем.

Цей шнурок виявився непростим. На нього було нанизано дерев'яний амулет. Дуже було схоже, що вона сама вирізала його. Тонка і ручна робота, швидше за все, її улюбленим гострим ножем, який вона так любить. Форма амулету зовсім не викликала у Діггора жодних асоціацій, що навіть відволікло його, залишивши здивованим.

– Ти... Ти! Сама покликала мене вчора! Я зайнятий був! – Раптом почав виправдовуватися Діггор. Почуття раптом зовсім змішалися, а думки заплуталися в тугий вузол, який він зараз зовсім не міг розплутати в голові. – Це ще що таке?

— Це Діггор, твій амулет, — сказала Бабка Озара, стукнувши по животі хлопця палицею, від чого той злегка нахилився від болю, хапаючись за це місце руками, а після накинувши шнурок на його шию, — хто б що не казав тобі не смій знімати! Чув? Я покликала тебе, щоб ти допоміг зібрати мені трави. Але ти, нероба, якщо зайнятий такий, то хоч себе побережи.

Вона повільно відійшла від нього, взявши в кутку будинку віник. Ще раз подивилася на приголомшеного хлопця, який не розумів, що сталося до цього. А те, що було і відбувалося зараз, то взагалі ніби вилетіло з пам'яті зовсім заплутавши його, і залишивши лише неясні уривки.

— Якщо Ви, Бабка Озара, все зібрали без мене, то я піду,— розгублено і зовсім збившись з пантелику, він обійшов Бабку, що підмітала кропиву, але зненацька він вмить отримав потиличник цим самим віником.

– А хто тебе відпускав? – кинувши в Діггора два плетені кошики, Бабка Озара продовжила підмітати,– ти зовсім забув усе те, що я тобі розповідала і чого навчала? У такий тиждень трави, коріння та квіти потрібно збирати щодня на зорі по ранковій росі, до обіду, після обіду та ввечері, перед сутінками. Не прийшов учора так йди і на совість пропрацюй сьогодні!

З хрускотом розігнувши спину, Бабка Озара пішла до кутку та взяла відерце. Поволі і втомлено згрібла в нього кропиву та пішла надвір нашептуючи собі якісь молитви під ніс. Висипавши неприємну для будь-якої іншої людини рослину за будинком, вона пішла назад до хати.

— Ти чому все ще тут! Я вже зовсім стара, мені більше відпочинку вже потрібно. Та що там, сили теж не ті, а збір ніхто не скасовував. Іди! І щоб не переплутав мені нічого!

Останні слова вона сказала особливо сердито, зачинивши прямо перед ним двері. Діггор же поплентався до лісу, намагаючись згадати які трави, в який час збирають. Та й місця, де... Та що росте, теж ще потрібно виколупати з закутків пам'яті